Ще Карл Ясперс зауважував, що найважливіше для розвитку університету — це постійна рефлексія, переоцінка й переосмислення самої ідеї університету як засіб прояснити і загальну мету, і власне ідею, і її майбутнє[1]. І ця його ідея є поза всяким сумнівом релевантною — і стосовно минулого, і стосовно сьогодення.
Час від часу дебати щодо ролі, форми, мети, функцій і головних принципів функціонування університетів радикалізуються. Наприклад, кардинал Генрі Ньюмен ще 1852 року у своїй класичній двотомній праці Ідея університету ставить питання щодо того, чим є і чим має бути освіта для студентів — відстоюючи чесноти широкого гуманітарного знання, постійного пошуку, толерування інших точок зору, наголошуючи на цінності плекання критичного мислення, котре стане запорукою широти світогляду, а не вузькоспеціалізованого вишколу та набуття конкретних навичок. Ідеї Ньюмена (і не тільки його) майже через півтора століття переосмислив Ярослав Ян Пелікан[2]. Він спеціально наголосив на тому, що raison d’être університету – це поєднання освіти і досліджень.
Та справа не тільки в здатності до постійних (само)рефлексій та здатності до (само)критичності. Професійний рівень формується і зростає лише в контакті з фаховою спільнотою, і налагодження професійних зв’язків та професійної комунікації починається з університетської лави. У нас чомусь майже не говорять про те, що саме університет є тим місцем, де набуваються професійні і соціальні зв’язки. Це якраз той аспект, який ще не дуже висвітлений і потребує додаткового вивчення. А надто в теперішній час, коли набуття цих зв’язків суттєво ускладнилось через введення умов вимушеної дистанційної форми навчання під час карантину.
- Jaspers, Karl. 1959. The Idea of the University. Boston, Ma: Beacon Press.
- Pelikan, Jan Jaroslav. 1992. The Idea of the University. A Reexamination. New Haven, Ct: Yale UP.
Теперішня пандемія лише підсвітила кризу, в якій опинилась університетська освіта, і це стосується не лише нашої країни, а загалом позиціонування університету в глобальній системі знання й капіталу[3]. Адже соціальна комунікація та формування неформальних зв’язків опинились під ударом пандемії COVID-19 так само, як і, наприклад, психічне здоров’я – і студентів, і викладачів. Через карантин спілкування в «реальному світі» було обмежене, а то й зовсім відсутнє – у жорсткій його фазі. Це вельми негативно впливало на здобувачів освіти перших років навчання, та й викладачам було важко налагодити контакт зі студентами. Не можна сказати, що й студентам старших курсів і їхнім викладачам, особливо там, де важливим елементом навчального/освітнього процесу є саме групова робота, вдалося цього уникнути.
Формування соціальних зв’язків стосується не лише академічних моментів, а й усього спектру університетської «позакласної» активності/діяльності – спорту, волонтерства, участі в студентських об’єднаннях/братерствах-сестринствах тощо. Адже саме тоді молоді люди навчаються спілкуватись одне з одним, зав’язуються дружні (та й інші) зв’язки, котрі можуть дуже допомогти в майбутньому житті і розбудові кар’єри. На сьогодні вже є дослідження на цю тему в різних країнах – від університетів Австралії та Північної Америки і до Європи[4].
І саме брак комунікації наживо відзначає доцентка КНУБА Любов Апостолова-Сосса, експертка ЦУС:
Зміна формату викладання внаслідок карантину стала для мене як для викладача швидше точкою зростання, ніж певною проблемою. Необхідність у стислий термін перебудувати освітній процес для подавання матеріалу в онлайн-форматі змусило організуватися і, відкинувши сумніви й рефлексії, шукати найефективніші методи роботи в нових умовах.
- Див., наприклад: Readings, Bill. 1996. The University in Ruins. Cambridge, Ma: Harvard UP; або Bhattacharya, Debaditya (ed.). 2019. The Idea of the University. Histories and Contexts. NY & L: Routledge.
- Наприклад: Hernandez, Fernando; Sancho, Juana Maria; Creus, Amalia; Montane, Alejandra, Becoming University Scholars: Inside Professional Autoethnographies. Journal of Research Practice Volume 6, Issue 1, Article M7, 2010// http://jrp.icaap.org/index.php/jrp/rt/printerFriendly/204/188 (ed.gov)
Перший локдаун характеризувався певною хаотичністю, оскільки технологія віддаленого навчання ще тільки опробовувалась, і ми всі шукали різні формати й різне програмне забезпечення, пристосовуючись до нових умов. На цей перехідний період я обрала для себе формат запису лекцій у вигляді доповіді з презентацією, а практичних занять – у вигляді тьюторіалу, який студенти могли передивитись у зручний для них час. Це було особливо важливим, оскільки на той момент багато студентів виїхали з Києва додому, і не всі з них змогли організувати доступ до стабільного інтернету. До речі, тут мені стався в нагоді досвід відео-блогінгу моїх дітей-школярів, які підтримали мене порадами щодо програмного забезпечення і поділились обладнанням. Думаю, що аналогічний досвід, але вже з боку моїх студентів, сприяв успішності такого формату. 20-30-хвилинний тьюторіал для виконання практичних занять виявився легким для сприйняття, дозволив кожному працювати у власному темпі і, та повертатися до перегляду матеріалу. Якщо ж окремі питання залишалися, ми проводили додаткові он-лайн зустрічі. Такий вид робіт є дуже корисним для студентів, які ще не мають значного досвіду підготовки проєктних креслень та їх оформлення.
Зрозуміло, я буду і надалі практикувати таку форму навчання. Щоправда, підготовка, запис і монтаж таких відео-роликів зайняли дуже багато часу (в середньому не менше 8-ми годин виключно технічної роботи на один відео-запис. Ці витрати часу є набагато більшим, ніж підготовка і проведення звичайної лекції або практичної роботи в аудиторії. Тож навантаження на викладача суттєво зростає. Також на той момент в мене не виникало особливих проблем з налагодженням комунікації, оскільки до початку карантину ми зі студентами встигли познайомитися і аудиторно попрацювати разом та вибудувати певний формат роботи. Для мене вони не були віртуальними персонажами, і це дозволяло за аватарками уявляти реальних слухачів.
Наступний період дистанційного навчання під час карантину дався легше. Ми централізовано перейшли на університетську платформу, яка дала можливість упорядковувати групову роботу: викладати матеріали, давати завдання, мати спільні чати тощо. Лекції і практичні я проводжу онлайн і в разі потреби роблю запис для перегляду пізніше. Відвідуваність студентів є іноді навіть вищою, ніж на аудиторних заняттях.
Особисто для мене онлайн-формат має позитивний момент в економії часу на пересуванні, втім, є в певні недоліки, які, як я вже зазначала, лежать в площині комунікації.
Досить важко читати лекцію, коли замість облич твоїх студентів ти бачиш екран, заповнений темними квадратами з ініціалами. Коли в слухачів вимкнені відео, в мене особисто виникає відчуття трансляції інформації в порожнечу. Спроби ввести інтерактивну складову і ставити запитання призводять до втрат часу (адже лекції обмежені розкладом). Ти ставиш запитання або пропонуєш тему для обговорення, і твої слова ніби зависають в повітрі. Починаєш сумніватися, чи тебе чують, перевіряєш зв’язок, а потім нарешті хтось вмикає мікрофон. Усе це відбувається від втрати невербальної комунікації, оскільки я не бачу реакції на інформацію, яку даю, і, відповідно, не можу на неї орієнтуватись.
Мені здається, що нам потрібно виробити певні правила етикету для онлайн-навчання, і це може бути великою темою для обговорень вже зараз, адже ми не знаємо, як надовго затягнеться ситуація з пандемією.
З таким самим викликом стикнулась команда Центру урбаністичних студій під час дослідницької практики «(не)комфортна (не)околиця: Чоколівка». Практика тривала в період жорсткого локдауну, 15 травня – 21 липня 2020 року. Відбір учасників(-ць) і більшість робіт проходили в онлайн-режимі. Студенти деяких груп познайомились між собою лише в останній день, 21 липня, під час презентації фінальних результатів і вручення сертифікатів.
З цим погоджується і Тетяна Водотика:
Складнішим виявилося налагодження комунікації з учасниками літньої практики “(Не) комфортна (не) околиця: Чоколівка”, оскільки з більшістю з них ми не були особисто знайомі. Думаю, нам всім не вистачало міжособистісної комунікації і можливості під час особистих зустрічей надихати і заряджати один одного позитивною енергією. Адже погляд, посмішка, міміка – все це, на жаль, знеособлюється під час он-лайн контакту, і, мені здається, що студенти відчувають брак особистої уваги, хоча рідко в цьому зізнаються. Принаймні, багато хто з них висловлював на той момент побажання зустрічатись оффлайн, яке через карантинні вимоги було не завжди можливо реалізувати.
Можна лише собі уявити, наскільки продуктивнішою могла би бути взаємодія із “живим” спілкуванням.
Більше запитань, аніж відповідей, принаймні станом на зараз (текст написано в листопаді 2020 року), ставить перед нами пандемія COVID-19 – не перша й, вочевидь, не остання в історії людства. Утім уперше люди стали такими ізольованими й водночас такими близькими. Новітні технології зв’язку дають змогу економити час, ресурси, бути більш гнучкими й більш мобільними, стимулюють нас вчити та використовувати нові техніки, технології, програмне забезпечення. Однак чим ми будемо готові пожертвувати, аби позбутись нововинайденої самотності й замість чергового сеансу відео-зв’язку побачити людину та її емоції наживо.
«[…] квінтесенція Університету як такого, на мій погляд, полягає в тому, що завдяки особистому спілкуванню він є місцем комунікації, циркуляції думки в масштабах цілої країни. Запропонована ідея не є ані випадковою, ані надуманою; якщо Університет справді має бути таким, не забуваймо, що він лише відображає потребу нашої природи […]».
Джон Генрі Ньюмен.Ідея Університету[5].
- Джон Генрі Ньюмен. «Ідея Університету», у М. Зубрицька, З. Рибчинська, Н. Бабалик. 2002. Антологія. Львів: Літопис. 37.
Світлана Шліпченко
Любов Апостолова-Сосса
Тетяна Водотика