Нове життя в старі стіни
Префікс «ре-» останнім часом дедалі активніше використовується у словотворі: редизайн, ревіталізація, реконструкція, редевелопмент, реюз, реновація. Неймовірно, як дві літери можуть замінити цілі словосполучення – повторне використання, переосмислення, перебудова, навіть оновлення. Звісно, префікс «ре-» прийшов і у сферу урбаністичних студій. Тут є сенс говорити про ревіталізацію, реновацію, редевелопмент тощо.
Ревіталізація у своєму загальному значенні – це «повернення до життя», тобто відновлення активності. Термін тривалий час дуже популярний і широко вживається в архітектурі, плануванні, економіці, соціальних науках тощо, а нюанси значення вже залежать від дисципліни. Вважається, що загальна ідея й визначення «ревіталізації» оформлювались у Сполучених Штатах ще в середині ХІХ ст. Однак першим, хто запропонував термін «рух ревіталізації», був канадсько-американський антрополог Ентоні Френсис Кларк Воллес. У праці 1956 року, яка так і називалась – «Ревіталізаційні рухи» (Wallace, "Revitalization Movements", 1956), він визначив ці процеси як «інтенційні, організовані, свідомі зусилля членів групи, спрямовані на оновлення та створення нової культури». Ба більше, одним із шести найважливіших завдань у цьому процесі оновлення він називав комунікацію з членами спільноти. Сьогодні кожне визначення «ревіталізації» обов'язково включатиме наголос саме на соціальних факторах і комунікаційних процесах, що мають передувати й супроводжувати запроваджувані зміни.
Тож, якщо йдеться про відновлення активності та спрямований на це комплекс заходів, то тут можна говорити про ревалоризацію, реконструкцію й модернізацію, що можуть стосуватись повернення до життя окремої споруди, території чи району або й цілого міста, які зазнали руйнувань чи перебувають у занепаді. Отже, стосується це (ревіталізаційні процеси) передовсім відновлення/ревіталізації міських територій, котрі з часом втратили свої первісні функції.
Чому і як сформувались такі території?
На питання чому в місті, містечку чи населеному пункті утворились території, що потребують ревіталізації, можна відповідати дуже і дуже довго. Однак основні причини визначити все ж можна.
Передусім в основі лежать конфлікти (просторові й соціальні), котрі супроводжували добу індустріалізації в містах у ХІХ–ХХ століттях, а згодом – і деіндустріалізацію (постіндустріальне суспільство) на зламі ХХ–ХХІ століть. Свою специфіку мають ці процеси в постсоціалістичних і пострадянських містах.
Певну роль відіграли також планувальна ідеологія і відповідна житлова й забудовна політика, в жодному разі не можна не брати до уваги й ситуацію «нерівномірного розвитку», проаналізовану Нілом Смітом уперше ще 1984 року. Інакше кажучи, функціональне зонування, система стрічкової забудови/Zeilenbau, «мікрорайони» і знищення «вулиці» як осередку міського життя, а також стандартизація й масовість забудови поруч зі змінами системи розселення та способами мешкання – ті фактори, що сприяли появі занедбаних/зруйнованих/дисфункціональних територій.
В українських реаліях мова безперечно насамперед ітиме про наслідки руйнування СРСР та неспроможність значної частини підприємств успішно адаптуватись до нових умов. Тож сотні гектарів територій колишніх промислових зон українських міст десятиріччями були вилучені з міського життя й зазнавали деградації. Цей процес в Україні триває й досі. Чи не в кожному населеному пункті існує закинутий завод або фабрика, споруди якої поступово руйнуються, утворюючи в міському середовищі осередки небезпеки. У більшості випадків життя в межах таких територій не завмирає повністю. Вони продовжують функціонувати, але це відбувається хаотично, через фрагментацію ділянки непрацюючого підприємства, де змінюються випадкові орендарі.
У результаті ніхто не знає, що насправді відбувається на цій території, часто порушуються санітарні норми й правила пожежної безпеки, функції можуть конфліктувати між собою, і ніхто ні за що не відповідає. Водночас з іншим підходом такі зони могли стати неоціненним резервом для розвитку безпечного виробництва і створення нових робочих місць.
Кейс київської промзони Телички в цьому аспекті показовий. Кілька стейкхолдерів (на час написання статті – близько десятка) мали би бути потенційно зацікавлені в тому, аби розвивати територію (найбільш очевидний і вигідний варіант, хоча може й не найкращий, – під забудову, надто зважаючи на те, що одним із таких стейкхолдерів є девелоперська компанія). Утім навіть на шляху такого варіанта є перешкоди – брак містобудівної документації, наприклад.
Тож, якщо йдеться про відновлення активності та спрямований на це комплекс заходів, то тут можна говорити про ревалоризацію, реконструкцію й модернізацію, що можуть стосуватись повернення до життя окремої споруди, території чи району або й цілого міста, які зазнали руйнувань чи перебувають у занепаді. Отже, стосується це (ревіталізаційні процеси) передовсім відновлення/ревіталізації міських територій, котрі з часом втратили свої первісні функції.
Чому і як сформувались такі території?
На питання чому в місті, містечку чи населеному пункті утворились території, що потребують ревіталізації, можна відповідати дуже і дуже довго. Однак основні причини визначити все ж можна.
Передусім в основі лежать конфлікти (просторові й соціальні), котрі супроводжували добу індустріалізації в містах у ХІХ–ХХ століттях, а згодом – і деіндустріалізацію (постіндустріальне суспільство) на зламі ХХ–ХХІ століть. Свою специфіку мають ці процеси в постсоціалістичних і пострадянських містах.
Певну роль відіграли також планувальна ідеологія і відповідна житлова й забудовна політика, в жодному разі не можна не брати до уваги й ситуацію «нерівномірного розвитку», проаналізовану Нілом Смітом уперше ще 1984 року. Інакше кажучи, функціональне зонування, система стрічкової забудови/Zeilenbau, «мікрорайони» і знищення «вулиці» як осередку міського життя, а також стандартизація й масовість забудови поруч зі змінами системи розселення та способами мешкання – ті фактори, що сприяли появі занедбаних/зруйнованих/дисфункціональних територій.
В українських реаліях мова безперечно насамперед ітиме про наслідки руйнування СРСР та неспроможність значної частини підприємств успішно адаптуватись до нових умов. Тож сотні гектарів територій колишніх промислових зон українських міст десятиріччями були вилучені з міського життя й зазнавали деградації. Цей процес в Україні триває й досі. Чи не в кожному населеному пункті існує закинутий завод або фабрика, споруди якої поступово руйнуються, утворюючи в міському середовищі осередки небезпеки. У більшості випадків життя в межах таких територій не завмирає повністю. Вони продовжують функціонувати, але це відбувається хаотично, через фрагментацію ділянки непрацюючого підприємства, де змінюються випадкові орендарі.
У результаті ніхто не знає, що насправді відбувається на цій території, часто порушуються санітарні норми й правила пожежної безпеки, функції можуть конфліктувати між собою, і ніхто ні за що не відповідає. Водночас з іншим підходом такі зони могли стати неоціненним резервом для розвитку безпечного виробництва і створення нових робочих місць.
Кейс київської промзони Телички в цьому аспекті показовий. Кілька стейкхолдерів (на час написання статті – близько десятка) мали би бути потенційно зацікавлені в тому, аби розвивати територію (найбільш очевидний і вигідний варіант, хоча може й не найкращий, – під забудову, надто зважаючи на те, що одним із таких стейкхолдерів є девелоперська компанія). Утім навіть на шляху такого варіанта є перешкоди – брак містобудівної документації, наприклад.
- Звичайно, не існує єдиного рецепта змін для територій, що деградують. Залежно від ситуації містобудівні перетворення в межах територій деградованих об'єктів можуть мати значну варіативність підходів.
- Ця варіативність залежить від багатьох факторів, і один із них – час спорудження та історична цінність виробничих приміщень. Елеватори, водонапірні вежі, труби, баштові крани, градирні й інші інженерні об'єкти часто відіграють домінуючу роль у міському середовищі і є носіями особливої індустріальної естетики. Такі елементи міського середовища можуть належати до об'єктів культурної спадщини, мати статус пам'яток архітектури, історії, науки і техніки й, отже, мати власну культурну, мистецьку та історичну цінність.
- Реставрація з пристосуванням таких об'єктів може привнести особливий колорит, створити привабливий образ території, пов'язавши її зі спадщиною минулих поколінь і створивши додаткову туристичну принаду. Якщо ж виробнича функція має історичну цінність, можна пропонувати музеєфікацію як один із варіантів ревіталізації.
- Музейний комплекс Плантен-Моретюс у бельгійському Анверпені присвячений видавничій і друкарській справі. У Великій Британії створено музей гірничодобувної промисловості «Великий кар'єр» у Бленейвоні (Південний Уельс) і музей «Сланцеві печери» у Північному Уельсі. У Франції мережа музеїв місцевої культури і техніки діє на території історичної області Франш-Конте; у Сіані досі працює металургійний музей-завод, який не модернізували з 1813 року.
- Содовий завод у Лисичанську акціонерного товариства «Любімов, Сольве і К» вже не діє, але досі приносить місту вигоду. На початку 2018 року місто Лисичанськ отримало премію «Бельгійська спадщина за кордоном» (Belgian Heritage Abroad Award 2017). Диплом 22 лютого вручив місцевому краєзнавчому музею посол Бельгії в Україні Люк Якобс. Бельгійці свого часу для будівництва заводського комплексу в 1892 році не пошкодували ресурсів і звели повноцінний комплекс промислових і соціальних об'єктів – лікарню, школу, будинки для будівельників та інженерів, а також гуртожитки для місцевих працівників. Усього було збудовано 33 об'єкти, з них досі збереглися 30. Содовий завод припинив працювати в лютому 2013 року. Усі «бельгійські» будівлі нині в жахливому занедбаному стані. Однак потенціал, вочевидь, є і значний.
- Утім згадані кейси стосуються періоду ХІХ – початку ХХ століття. Багато об'єктів на колишніх індустріальних територіях споруджені значно пізніше – це «совєцький модернізм» та його монументальне мистецтво. Чи мають такі об'єкти цінність? Якщо так, то яку і хто має це оцінювати/визначати? Як і навіщо зберігати такий спадок? Відповіді чи пропозиції можуть дати фахівці, експерти, дослідники. Крім того, абсолютно необхідним елементом є комунікація з громадою. Щоправда, тут постає ще одне питання – якщо підприємство/виробництво ліквідоване, там немає працівників, поруч немає мешканців (адже вони могли покинути ці території), тоді – з КИМ і ЯК про це говорити?
- Розроблення комплексу заходів з ревіталізації територій має бути невід'ємною частиною міської політики, адже має вплив на життя цілого міста. Локальні спільноти, органи місцевої і державної влади, інші інституції й організації постають не лише важливими акторами чи «стейкхолдерами». Саме вони можуть бути ініціаторами і рушіями, котрі формулюють порядок денний відновлення й надають форми ревіталізаційним процесам на певній території. Тому ще раз варто підкреслити важливу й визначальну роль фактора учасництва/партисипації, котра, власне, й відрізняє ревіталізацію (як ми її сьогодні розуміємо) від просто реновації чи, приміром, заходів із консервації споруд і комплексів. Адже йдеться не тільки про розв'язання проблем місцевих мешканців, увагу до минулого і збереження локальних традицій та самобутності місця, а й про стійкість/сталість запроваджених змін і нової якості життя.
Питання і міркування, якими закінчимо/чи продовжимо(?)
важливу розмову про ревіталізацію.
Вочевидь, немає жодного сумніву, що необхідно проводити дослідження і на етапах розроблення проєктів з ревіталізації, і для подальшого моніторингу, а передовсім – для розроблення стратегії розвитку міста та формулювання міської політики. Адже проєкти з ревіталізації – і тут, мабуть, розмір міста суттєвої ролі не відіграватиме – мають серйозний вплив на життя міста. Не має викликати сумнівів і той факт, що місто повинно сформулювати зрозумілі, ефективні та прозорі правила для всіх учасників процесу, інвесторів/девелоперів – насамперед, а фахівці у співпраці з громадою та стейкхолдерами мають випрацьовувати алгоритм.
Чи потрібна точність формулювань, абсолютна термінологічна визначеність? Може, не варто жорстко закріплювати терміни в законодавстві, а достатньо буде погодити головні ідеї, поняття й те, що в них вкладаємо, у фаховому середовищі?
Також не буде зайвим аналізувати проблеми, котрі можуть постати внаслідок ревіталізації, і моделювати шляхи їх пом'якшення чи розв'язання? Хороший приклад – неуникна джентрифікація. Чи зарадить у такому разі мультифункціональність: поєднання функцій – культурної, комерційної, соціальної, поєднання інтересів забудовників, муніципалітету, культурних і соціальних проєктів? Як визначити, була ревіталізація успішною чи ні? Якими критеріями краще користуватись? Якщо ми працюємо в рамках концепцій «стійкого розвитку», тоді як визначати й забезпечувати стійкість запущених процесів?
© 2016-2021 CUS