Ще Карл Ясперс зауважував, що найважливіше для розвитку університету — це постійна рефлексія, переоцінка й переосмислення самої ідеї університету як засіб прояснити і загальну мету, і власне ідею, і її майбутнє[1]. І ця його ідея є поза всяким сумнівом релевантною — і стосовно минулого, і стосовно сьогодення.

Час від часу дебати щодо ролі, форми, мети, функцій і головних принципів функціонування університетів радикалізуються. Наприклад, кардинал Генрі Ньюмен ще 1852 року у своїй класичній двотомній праці Ідея університету ставить питання щодо того, чим є і чим має бути освіта для студентів — відстоюючи чесноти широкого гуманітарного знання, постійного пошуку, толерування інших точок зору, наголошуючи на цінності плекання критичного мислення, котре стане запорукою широти світогляду, а не вузькоспеціалізованого вишколу та набуття конкретних навичок. Ідеї Ньюмена (і не тільки його) майже через півтора століття переосмислив Ярослав Ян Пелікан[2]. Він спеціально наголосив на тому, що raison d'être університету – це поєднання освіти і досліджень.

Та справа не тільки в здатності до постійних (само)рефлексій та здатності до (само)критичності. Професійний рівень формується і зростає лише в контакті з фаховою спільнотою, і налагодження професійних зв'язків та професійної комунікації починається з університетської лави. У нас чомусь майже не говорять про те, що саме університет є тим місцем, де набуваються професійні і соціальні зв'язки. Це якраз той аспект, який ще не дуже висвітлений і потребує додаткового вивчення. А надто в теперішній час, коли набуття цих зв'язків суттєво ускладнилось через введення умов вимушеної дистанційної форми навчання під час карантину.